![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
dagraelНа дворі стояв жовтень 2014 року.
Андрій сидів біля наполовину розтрощеного бліндажу, байдуже опустивши голову. Накрапував мрячний дощ, і свинцеве небо наче повільно опускалося йому на плечі…
У вухах досі дзвеніло. Сєпари тільки-но закінчили насипати 152-ими, і позиція ВОПа була схожа на місячний пейзаж – самі кратери…
“Беха” підскочила, та майже одразу пішла в тил з Сашком, Іваном та Сергієм. Вони гарні бійці, їм просто не пощастило он у тому окопі… чи, навпаки, пощастило, бо залишилися живі. Тобто, напевно залишаться, якщо “беха” встигне швиденько мотонутися до лазарету…
На позиції лишилися лише з десяток хлопців. Мало… Ще ондо троє “молодих” звідкись з тилу на “бешці” притягнулися, і одразу сховалися у бліндажі. Взводному доповідають, еге ж…
З ними прибув літній чолов’яга у тертому “мультіку”, який, не роззираючись, одразу кудись зник. Начебто поліз у другий бліндаж, подумав Андрій. Для чого? Там пусто…
“Тут вже як не крути, а повна срака…” – відсторонено міркував Андрій. – “Зараз “васставшіе шахтьори” ще підсиплють, і полізуть. А нас – десяток, та на доданок – три “зеленухи”. Гранат та підствольних – на 10 хвилин бою, зо три “мухи”, кулемет – в друзки… Не встоїмо. А ще той дядько… Осьо він іде…”
Літній воїн повільно підійшов, недбало тримаючи АКС, обвішаний стрілецькими причандалами. Але чого це він у старому, ще радянського зразку, плащі-наметі? Адже видають вже нові прорезинені костюми від дощу…
Чоловік присів поруч. Загоріле, посічене зморшками обличчя і… очі. Яскраво-блакитні очі, що наче зазирають в душу. Помовчав, а тоді:
– Важко?..
Андрій затягнувся цигаркою і видавив з себе:
– А сам не бачиш?
– Та бачу…
Помовчали ще трохи. Дядько повільно промовив, наче карбуючи на камені:
– Скоро полізуть… Що робити думаєш, сержанте?
– Триматись думаю.
– А встоїш тут з хлопцями?
– Ні. Напевне знаю…
– То для чого ж?..
– А що маю робити, до холєри? Тікати? Чи, може, піти тим вклонитися???.. Комбат наказав триматися – то й будемо з пацанами триматися, до кінця. Тільки на Бога надія…
Чолов’яга неквапом підвівся. Андрій, піднявши голову, мовчки й невідривно дивився йому в очі. Краплі дощу стікали шоломом йому на обличчя, але погляду з дивного співрозмовника він не зводив.
Позираючи на Андрія зверху, воїн сказав:
– Роби, небоже, то й Бог поможе...
– То й буду робити!
– Я знаю… І Бог це знає. Тому я тут. Допоможу – тільки вір.
Розвернувся і покрокував за ріг бліндажу. Андрій гукнув услід:
– Допоможеш? То куди ж ти ідеш?..
Дядько на ходу зронив:
– Не йду. Завжди поруч з тобою, воїне. Нічого не бійся.
Андрій хотів ще щось сказати, але йому чомусь відібрало мову. Він наче уві сні дивився, як у літнього бійця, що вже зникав за бліндажем, з-під намету ззаду визирали й черкали по халявах зношених “берців”… кінці довгих білих крил.
Що за?...
Андрій підхопився, забіг за бліндаж, і – зупинився на самоті, позираючи на одиноке білосніжне перо, що лежало на обпеченій, перемішаній з плавленим металом землі. Ошелешено постояв хвильку, а тоді крикнув:
– Де ти?..
Не знати звідки – чи з поля, чи з неба, чи звідусіль, – заповнюючи простір, пролунало:
– Завжди поруч із тобою, воїне…
Дощ так само дріботів по шолому Андрія…
Але вже зовсім іншим був його погляд, коли він підвів до неба очі.
Андрій сидів біля наполовину розтрощеного бліндажу, байдуже опустивши голову. Накрапував мрячний дощ, і свинцеве небо наче повільно опускалося йому на плечі…
У вухах досі дзвеніло. Сєпари тільки-но закінчили насипати 152-ими, і позиція ВОПа була схожа на місячний пейзаж – самі кратери…
“Беха” підскочила, та майже одразу пішла в тил з Сашком, Іваном та Сергієм. Вони гарні бійці, їм просто не пощастило он у тому окопі… чи, навпаки, пощастило, бо залишилися живі. Тобто, напевно залишаться, якщо “беха” встигне швиденько мотонутися до лазарету…
На позиції лишилися лише з десяток хлопців. Мало… Ще ондо троє “молодих” звідкись з тилу на “бешці” притягнулися, і одразу сховалися у бліндажі. Взводному доповідають, еге ж…
З ними прибув літній чолов’яга у тертому “мультіку”, який, не роззираючись, одразу кудись зник. Начебто поліз у другий бліндаж, подумав Андрій. Для чого? Там пусто…
“Тут вже як не крути, а повна срака…” – відсторонено міркував Андрій. – “Зараз “васставшіе шахтьори” ще підсиплють, і полізуть. А нас – десяток, та на доданок – три “зеленухи”. Гранат та підствольних – на 10 хвилин бою, зо три “мухи”, кулемет – в друзки… Не встоїмо. А ще той дядько… Осьо він іде…”
Літній воїн повільно підійшов, недбало тримаючи АКС, обвішаний стрілецькими причандалами. Але чого це він у старому, ще радянського зразку, плащі-наметі? Адже видають вже нові прорезинені костюми від дощу…
Чоловік присів поруч. Загоріле, посічене зморшками обличчя і… очі. Яскраво-блакитні очі, що наче зазирають в душу. Помовчав, а тоді:
– Важко?..
Андрій затягнувся цигаркою і видавив з себе:
– А сам не бачиш?
– Та бачу…
Помовчали ще трохи. Дядько повільно промовив, наче карбуючи на камені:
– Скоро полізуть… Що робити думаєш, сержанте?
– Триматись думаю.
– А встоїш тут з хлопцями?
– Ні. Напевне знаю…
– То для чого ж?..
– А що маю робити, до холєри? Тікати? Чи, може, піти тим вклонитися???.. Комбат наказав триматися – то й будемо з пацанами триматися, до кінця. Тільки на Бога надія…
Чолов’яга неквапом підвівся. Андрій, піднявши голову, мовчки й невідривно дивився йому в очі. Краплі дощу стікали шоломом йому на обличчя, але погляду з дивного співрозмовника він не зводив.
Позираючи на Андрія зверху, воїн сказав:
– Роби, небоже, то й Бог поможе...
– То й буду робити!
– Я знаю… І Бог це знає. Тому я тут. Допоможу – тільки вір.
Розвернувся і покрокував за ріг бліндажу. Андрій гукнув услід:
– Допоможеш? То куди ж ти ідеш?..
Дядько на ходу зронив:
– Не йду. Завжди поруч з тобою, воїне. Нічого не бійся.
Андрій хотів ще щось сказати, але йому чомусь відібрало мову. Він наче уві сні дивився, як у літнього бійця, що вже зникав за бліндажем, з-під намету ззаду визирали й черкали по халявах зношених “берців”… кінці довгих білих крил.
Що за?...
Андрій підхопився, забіг за бліндаж, і – зупинився на самоті, позираючи на одиноке білосніжне перо, що лежало на обпеченій, перемішаній з плавленим металом землі. Ошелешено постояв хвильку, а тоді крикнув:
– Де ти?..
Не знати звідки – чи з поля, чи з неба, чи звідусіль, – заповнюючи простір, пролунало:
– Завжди поруч із тобою, воїне…
Дощ так само дріботів по шолому Андрія…
Але вже зовсім іншим був його погляд, коли він підвів до неба очі.
Tags: