![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
dagraelЦе був буремний 2016й рік.
Літо світило мені в писок.
Я щойно повернувся з відпустки і ротний об'явив що мій взвод вже 2 дні на позиціях і треба їхати туди керувати. Своїх пацанів я майже не знав, і лишитися в полі з купою незнайомців з ружбайками було такою собі перспективою.
Джип весело їхав по тому, що жителі Луганської області називають дорогами. дорога життя навіювала думки про смерть. Це тут я проведу незабутні півроку у безплідних пошуках ворогів і спробами боротися з контрабандою.
Ми приїхали на опорнік "Твердиня" і я побачив це... Сам опорнік був нічогеньким. Багато окопів, є і вогневі позиції, і танкові штани і піхота що його населяє. А посеред поля стояв наш вагончик. Так, так. Натуральний вагончик для будівельників, з буржуйкою і системою опалення. І він стояв посеред голого поля за лінією окопів, стидливо прикрившись посадкою від ворога. На голові заворушилося волосся!
Ротний одразу заспокоїв і махнув рукою на південь - підари там. 8 кілометрів. Пойдьот, подумав я. Глянув на вагончик. В тіньку під вагончиком лежали продукти і сухпайки, вода і лопати. І мої пацани сиділи і дивилися на мене.
Це якийсь піздєц.
І це був піздєц. Причому повний. Електрики нема. Води нема. Звязку нема. Інтернет... вайфайчик миготів і дозволяв полистати ці ваші фейсбуки. Життя налагоджується.
Кілька тижнів пройшли за будівництвом і знайомством з територією. Обережно, посадка за посадкою ми освоювалися на новій землі. Знаходили розтяжки папірєдніков і ставили свої. І постійно будували. Битовка, кухонка, склад БК, склад речей. Дошок нам, слава Шоколадному Королю, привезли. Щось купили самі. Генератор був, бєнз давали. Живьом! Йобана!
Осталось шось зарішать з вагончиком. визвали екскаватор. Він хвацько взявся до роботи і зламався к хуям на третьому ковші. Поки ладився - стік срок його "брки" і ми весело використовували яму як смітник. Приїхав комбат. Батя оцінив наш хист будівельників і знання місцевосці. Охуєл від вагончика і в телефонному режимі комусь довго полоскав мозги. Через тиждень приїхав екскаватор з тричі виїбаним перед цим екскаваторщиком. Він енергійно взявся копати. Коли залишилось копнути ще чотири метри в довжину - напоролися на трубу... здоровезний шмат чугунія. Метра зо два в діаметрі.
"Та хулі там, болгаркой їбанем!".
"А вдруг там аміак?"
Шукати залєжи аміаку ніхто не хотів. Тому було прийнято рішення викопати яму поруч. Вийшла не яма. Вийшов цілий капонір. На авіаносець. 6 метрів в ширину і 25 в довжину. Знатний скотомогильник.
Попутно перерізали 2 лінії тапіка, польовку до керованих МОНок і кабель від гєніка до дального посту. Прийшлося ладить.
Екскаватор уїбав. І ми ждали тягача. Тягач приїхав. А з ним і комбат. Ховати вагончика в скотомогильнику комбат одказався. бо я планував його накрити брьовнами і заєбашить хвацький бліндаж. Батя ше планував цей вагончик використовувати в майбутніх походах. Не хоронити його нізя було. Бо скотомогильник на сонці. Зваримся як раки.
Копати нову - було ніде. Значить лишилася яма з трубою. Вагончик повністю не вліз. Кут нахилу заїзду був дуже великим і вагончик став як ракета під кутом 45°. Тягач соснув хуйца і ні туди, ні назад. Тиждень ми спали в світі де все під 45°.
Ті хто жив зверху потерпали від спеки. Ті хто знизу - від падаючих предметів. Аж раптом до піхоти приїхав БАТ. Броньований Ахуітітєльний Тягач на танковій основі. За палку ковбаси, 40 літрів соляри і пачку набоїв до ПМа, БАТ завівся і почав тягати вагончика. Вагончик був проти, але БАТу похуй шо і куда тащити. Вагончик досунули до кінця ями і кут нахилу зменшився градусів до 10°-15°. Жити стало легше.
Вагончик стирчав з землі на добрих метра два. Як човен-ракєта на підводних крилах. Наче стародавній звір що покинув, нарешті, свій прихисток і виліз руйнувати цей світ майбутнього. Уїбанство ще те було... Як машина-землерійка з Черепашок-Ніндзя. Тільки замість Шредера і мутантів, з вагончика виплигували розвідники. Я двічі там послизнувся і шмякався в багно.
Комбат мені день у день нагадував копати бліндаж. Але я саботував ці роботи. Без електрики і води я жити відмовлявся. І через два місяця життя під кутом ми всім взводом втекли на хату в село. Комбат мені цим часом дорікав, але я був Моісеєм своїх людей. Я вивів їх туди, де вайфай ловив на всю шкалу...
П.С.: вагончик евакуювали, рихтанули і уволокли в батальйон. Якісь бідосі-побратими там жили. Пацани. Я подумки з вами.
П.П.С.: коли сєпарський БПЛА побачив скотомогильник, то бєзпілотніки пролітали над нами тричі на добу. Сєпарам було ДУУУУУЖЕ цікаво, НАХУЯ ми вирили такий капонір. Судячи по розміру там мала поміститися ТОЧКА У, не менше. Інтерес до скотомогильника вони втратили через півроку. Не раніше)
Іван Чупа
Літо світило мені в писок.
Я щойно повернувся з відпустки і ротний об'явив що мій взвод вже 2 дні на позиціях і треба їхати туди керувати. Своїх пацанів я майже не знав, і лишитися в полі з купою незнайомців з ружбайками було такою собі перспективою.
Джип весело їхав по тому, що жителі Луганської області називають дорогами. дорога життя навіювала думки про смерть. Це тут я проведу незабутні півроку у безплідних пошуках ворогів і спробами боротися з контрабандою.
Ми приїхали на опорнік "Твердиня" і я побачив це... Сам опорнік був нічогеньким. Багато окопів, є і вогневі позиції, і танкові штани і піхота що його населяє. А посеред поля стояв наш вагончик. Так, так. Натуральний вагончик для будівельників, з буржуйкою і системою опалення. І він стояв посеред голого поля за лінією окопів, стидливо прикрившись посадкою від ворога. На голові заворушилося волосся!
Ротний одразу заспокоїв і махнув рукою на південь - підари там. 8 кілометрів. Пойдьот, подумав я. Глянув на вагончик. В тіньку під вагончиком лежали продукти і сухпайки, вода і лопати. І мої пацани сиділи і дивилися на мене.
Це якийсь піздєц.
І це був піздєц. Причому повний. Електрики нема. Води нема. Звязку нема. Інтернет... вайфайчик миготів і дозволяв полистати ці ваші фейсбуки. Життя налагоджується.
Кілька тижнів пройшли за будівництвом і знайомством з територією. Обережно, посадка за посадкою ми освоювалися на новій землі. Знаходили розтяжки папірєдніков і ставили свої. І постійно будували. Битовка, кухонка, склад БК, склад речей. Дошок нам, слава Шоколадному Королю, привезли. Щось купили самі. Генератор був, бєнз давали. Живьом! Йобана!
Осталось шось зарішать з вагончиком. визвали екскаватор. Він хвацько взявся до роботи і зламався к хуям на третьому ковші. Поки ладився - стік срок його "брки" і ми весело використовували яму як смітник. Приїхав комбат. Батя оцінив наш хист будівельників і знання місцевосці. Охуєл від вагончика і в телефонному режимі комусь довго полоскав мозги. Через тиждень приїхав екскаватор з тричі виїбаним перед цим екскаваторщиком. Він енергійно взявся копати. Коли залишилось копнути ще чотири метри в довжину - напоролися на трубу... здоровезний шмат чугунія. Метра зо два в діаметрі.
"Та хулі там, болгаркой їбанем!".
"А вдруг там аміак?"
Шукати залєжи аміаку ніхто не хотів. Тому було прийнято рішення викопати яму поруч. Вийшла не яма. Вийшов цілий капонір. На авіаносець. 6 метрів в ширину і 25 в довжину. Знатний скотомогильник.
Попутно перерізали 2 лінії тапіка, польовку до керованих МОНок і кабель від гєніка до дального посту. Прийшлося ладить.
Екскаватор уїбав. І ми ждали тягача. Тягач приїхав. А з ним і комбат. Ховати вагончика в скотомогильнику комбат одказався. бо я планував його накрити брьовнами і заєбашить хвацький бліндаж. Батя ше планував цей вагончик використовувати в майбутніх походах. Не хоронити його нізя було. Бо скотомогильник на сонці. Зваримся як раки.
Копати нову - було ніде. Значить лишилася яма з трубою. Вагончик повністю не вліз. Кут нахилу заїзду був дуже великим і вагончик став як ракета під кутом 45°. Тягач соснув хуйца і ні туди, ні назад. Тиждень ми спали в світі де все під 45°.
Ті хто жив зверху потерпали від спеки. Ті хто знизу - від падаючих предметів. Аж раптом до піхоти приїхав БАТ. Броньований Ахуітітєльний Тягач на танковій основі. За палку ковбаси, 40 літрів соляри і пачку набоїв до ПМа, БАТ завівся і почав тягати вагончика. Вагончик був проти, але БАТу похуй шо і куда тащити. Вагончик досунули до кінця ями і кут нахилу зменшився градусів до 10°-15°. Жити стало легше.
Вагончик стирчав з землі на добрих метра два. Як човен-ракєта на підводних крилах. Наче стародавній звір що покинув, нарешті, свій прихисток і виліз руйнувати цей світ майбутнього. Уїбанство ще те було... Як машина-землерійка з Черепашок-Ніндзя. Тільки замість Шредера і мутантів, з вагончика виплигували розвідники. Я двічі там послизнувся і шмякався в багно.
Комбат мені день у день нагадував копати бліндаж. Але я саботував ці роботи. Без електрики і води я жити відмовлявся. І через два місяця життя під кутом ми всім взводом втекли на хату в село. Комбат мені цим часом дорікав, але я був Моісеєм своїх людей. Я вивів їх туди, де вайфай ловив на всю шкалу...
П.С.: вагончик евакуювали, рихтанули і уволокли в батальйон. Якісь бідосі-побратими там жили. Пацани. Я подумки з вами.
П.П.С.: коли сєпарський БПЛА побачив скотомогильник, то бєзпілотніки пролітали над нами тричі на добу. Сєпарам було ДУУУУУЖЕ цікаво, НАХУЯ ми вирили такий капонір. Судячи по розміру там мала поміститися ТОЧКА У, не менше. Інтерес до скотомогильника вони втратили через півроку. Не раніше)
Іван Чупа
Tags: